В інтернеті виклали відеоролик про історію української літератури. Відео опублікували на ютуб-каналі медіапроєкту Ukraїnеr.
Відео створили як частину мультимедійної публікації про українську літературу на сайті Ukraїnеr.
«Два роки тому в нас виникла ідея таких пояснювальних матеріалів. Ми в Ukrainer зрозуміли, що є суттєві пробіли у розумінні багатьох українських явищ. Почали з найскладніших − мова і література. Ми шукали можливостей і рік тому вирішили податись на конкурс УКФ. Український ПЕН зібрав дві експертні ради, аби наш продукт не містив жодних міфів чи домислів», − прокоментував на своїй фейсбук-сторінці керівник медіапроєкту Ukraїnеr, письменник Богдан Логвиненко.
«Новий експлейнер — це спроба поглянути на історію української літератури очима людини, яка хотіла б відкрити для себе цей поки ще незвіданий світ. Це розмова про явища і постаті, які можуть зацікавити ширше коло читачів і читачок, або ж під новим кутом побачити те, що здавалося знайомим. Це не хронологічний виклад, не канонічний перелік непроминальних згадок», − пояснюють творці відеоролика.
Відеоролик триває 16 хвилин. До створення відео та публікації долучились літературознавиці, критикині та культурологині: Олена Галета, Ярина Цимбал, Тамара Гундорова, Елеонора Соловей, письменники Ігор Ісіченко та Олександр Михед, журналіст Максим Щербина. Публікацію та відео створили у партнерстві з Українським ПЕНом за підтримки Українського культурного фонду.
Ольга Косач: улюблена сестра Українки, яка врятувала її архів і загинула в таборі
Вона творила під псевдонімом Зоря, пережила арешти, окупацію і опинилася в еміграції
Ольга Косач, молодша сестра Лесі Українки, померла саме в листопаді – 11 числа 76 років тому. Померла трагічно – на чужині, в Німеччині, де мало хто знав, що вона – нащадок талановитого роду, відома також під творчим псевдонімом Олеся Зоря. Вона народилася в достатку, в любові, в турботі великої сестри Лесі, мала хороший літературний хист, писала мемуари, робила професійні переклади, вчителювала і навіть мала лікарську практику. Здавалося б, Ольга Косач, вона ж Олеся Зоря, видатна українка, народжена для довгої, щасливої долі. Але у долі були свої плани…
ЗНАНА РОДИНА
Писали про унікальну родину Косачів тут, але нагадаємо. Цю сім’ю у 1860-80-ті роки знала вся Волинь і Галичина. Голова родини Петро Косач був видатним юристом, громадським діячем, статським радником, меценатом. Його дружина Олена Пчілка – етнографиня, публіцистка, перша жінка-академік (розповідали про неї тут). Вони мали двох синів та чотирьох доньок.
Найстарший син Михайло став видатним українським вченим-метеорологом. Найстарша донька – Леся Українка. Після неї народилися Ольга, потім Оксана Косач – музикантка, викладачка французької мови. За ними ще один син – Микола Косач, інженер-агроном, голова земської управи, комісар. Наймолодшою була Ізидора – її неймовірне життя описали тут.
Ольга була третьою дитиною Косачів – з’явилася на світ після Лесі Українки
На фото зліва направо: Оксана Старицька, Леся Українка, Ольга Косач. 1896 рік
ЛІЛЕЯ ДЛЯ ЛЕСІ
Ольга народилася у 1877 році через 6 років після Лесі і стала для неї улюбленою молодшою сестричкою. «Моя Лілея лілейная», «мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий», «mia rosa odorata» («моя трояндо запашна») – так ніжно Леся називала Ольгу. Її взагалі рідко називали в родині за іменем, даним при хрещенні, частіше зверталися пестливо-жартівливо: Ліля, Лілічка, Лілеєнька, Ліліціка, Ліцик, Ліліточка, Лілінятко, Джилія, Олеся, Олег, Пуц, Пуцик і навіть Путільда.
Леся і брат Михайло усьому навчали молодшу сестру, Леся – ще й навчила грі на фортеп’яно. На тринадцятиріччя своєї Лілеї Леся присвятила їй відому веснянку:
На літо зелене Поїду я геть в чужий край, Згадай же про мене, Як підеш по квіти у гай, Спогадуй, Олесю, Сестру свою Лесю, Весняного ранку, Даю тобі сюю веснянку!
Коли Ользі виповнилося 16, Леся разом з нею оселилася в Києві, поки та навчалася в Київській жіночій гімназії
Зліва: Ольга Косач і Леся Українка. Справа: гімназистка Ольга
СТУДЕНТКА-АРЕШТАНТКА
Гімназію Ольга закінчила із золотою медаллю в 1897 році. Потім вступила на Вищі жіночі медичні курси в Санкт-Петербурзі. Паралельно з навчанням займалася редакторськими справами Лесі Українки. Також взялася за переклади: Ольга добре знала французьку та німецьку мови, перекладала й російською західноукраїнських новелістів.
Під час навчання захопилася політикою – увійшла до української студентської громади Петербурга. За проукраїнську позицію отримала перший арешт в 1904 році – саме під час державних іспитів на медкурсах. Під вартою її тримали 2 місяці, аж батько приїхав її визволити. Ольгу випустили із в’язниці, але встановили «гласний нагляд».
На щастя, попри арешт Ользі дозволили завершити медичні курси і отримати диплом
Ольга Косач і Михайло Кривинюк
ЗАМІЖ ЗА ДОВІРЕНУ ОСОБУ СЕСТРИ
Чорна смуга арешту одразу змінилася білою смугою: Ольга вийшла заміж за Михайла Кривинюка – українського філолога, перекладача, лексикографа, члена української соціал-демократичної партії і, що цікаво, найближчого друга, довірену особу старшої сестри Лесі.
Молоде подружжя переїхало до Праги, де Михайло знайшов роботу і вступив до Празької політехніки. Там у них народився малюк – теж Михайло.
З сином Ольга переїхала до Києва, згодом на Катеринославщину, щоб бути ближче до родини, поки чоловік займався навчанням.
Ольга дуже хотіла працювати, але вважалася «політично неблагонадійною». Ледь влаштувалася в 1910 році земською патронажною лікаркою для дітей-сиріт. Водночас вивчала нові мови, перекладала ще й з польської, чеської та скандинавських мов.
У цей час Ольга Косач-Кривинюк переклала твори Тургєнєва, Діккенса, Жорж Санд, Кіплінга, Дюма
На фото зліва направо сидять: Петро Косач, Антоніна Трегубова. Стоять: Катря Трегубова, Леся Українка, Олена Пчілка, Ольга Косач-Кривинюк з сином Михальом, Єлісей Трегубов. 1906 рік
ХОРОНИТЕЛЬКА АРХІВУ
Короткий період Української Народної Республіки був у творчому плані чи не найпліднішим для Ольги. У 1918 році вона видала книжку «Стародавня історія східних народів». Також відкрила ткацьку майстерню й організувала гурток вишивання; зібрала та відтворила узори, частина яких стала основою видання «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини».
У цей час до України повернувся і чоловік, у 1920-му в них народжується другий син Василь.
Але в 1921 році центральні частини України остаточно захопили більшовики. Ольга з чоловіком переїздять з Катеринославщини до Могилева-Подільського, тікаючи, зокрема, й від голоду. Тут продовжували мешкати наймолодша сестра Ізидора і мати Олена Пчілка.
Ольга влаштувалася в трудову школу вчителькою української мови та літератури
Портрет Ольги Косач та фото разом із сином. Фото з фонду музею «Літературне Придніпров’я»
Встановлення «влади Рад» не залишало родині Косачів вибору, окрім як легалізуватися. Ольга з Ізидорою та матір’ю повернулися до Києва. У 1929 році Ольга отримала роботу бібліографа Київської наукової медичної бібліотеки.
Але на родину почали тиснути, звинувачувати у націоналізмі. У квартирі Косачів НКВД-исти влаштовують обшуки, вилучають сімейні листування, книги, альбоми. Цього ж року заарештовують чоловіка Ольги Михайла за участь у соціал-демократичних гуртках. Ольга як могла його підтримувала. У 1930-му ув’язнення замінили на умовний строк.
А через кілька років заарештували сестру Ізидору – 1937 рік, початок сталінського терору. Ольга розуміла, що може стати наступною. Ця доля, на щастя, її минула.
Незабаром прийшла Друга світова війна. Ольга залишається відрізаною від чоловіка й сина лінією фронту
Михайло Кривинюк та Ольга Косач. Фото з фонду музею «Літературне Придніпров’я»
Війна застала сім’ю Ольги розкиданою по різних містах. Чоловік Михайло саме їхав до старшого сина до Свердловська, де той мешкав. Молодший Василь служив у прикордонному військовому окрузі Білорусі. Юнак навіть потрапив у полон, але чудом втік і поїхав до матері. В 1943 році Ольга з сином Василем та Ізидора з родиною виїхали через Львів до Праги, де вже мешкала сестра Оксана, а потім опинилася в Німеччині.
Хоч як це було важко, Ольга зуміла з собою вивезти родинний архів, що вцілів. І найцінніше – неопубліковану інтимну лірику Лесі Українки. Також зберегла літопис життя знаменитої сестри, над яким давно працювала.
Частину документів вона залишила на збереження у Львові своїй приятельці – літературознавиці, перекладачці Марії Деркач, яка в той час завідувала львівським рукописним відділом бібліотеки АН УРСР.
Після закінчення війни Марія Деркач передасть архів Ольги Косач до Академії наук
На фото зліва направо перший ряд: Михайло Кривинюк, Ольга Косач, Олена Тесленко-Приходько, Олена Пчілка, Петро Тесленко-Приходько. Другий ряд: Микола Косач, Ізидора Косач, Маріанна Лисенко, Оксана Косач.
В еміграції нічого доброго Ольгу Косач не чекало. Але вона знаходила сили писати спогади про свою матір Олену Пчілку. Раніше, до війни, вона написала кілька мемуарів «З моїх споминів», «З дитячих років Лесі Українки», «Перебування Лесі Українки в Луцьку», «Як Леся Українка зложила курс «Стародавньої історії східних народів».
У 1943 Ольга Косач написала «Повість, що стала драмою» і сподівалася завершити книгу про маму. Не судилося. Фізично й морально виснажена, у 68 років вона захворіла. В 1945 року, із завершенням Другої світової війни і падінням нацистської Німеччини, її відправили у табір для переміщених осіб Ді-Пі. У листопаді вона там померла.
Ольгу Косач поховали на одному з міських цвинтарів Аугсбурга. На могилі у мирний час встановили камінь, на якому хтось викарбував рядки її сестри: «Зоре моя! Твоє світло повік буде ясне!» Цього каменя, на жаль, вже нема…
Цей юнак на фото народився в Житомирі 21 липня 1907-го року. Помер в 36 років – в 1944-му під час чергового допиту гестапо в концтаборі Закзенхаузен…
Що можна встигнути за 36 років?
Ось факти:
-- у три роки навчився читати і писати;
-- у п‘ять написав п‘єсу на три дії і сам її проілюстрував;
-- змалку гарно грав на піаніно і скрипці, чудово малював;
-- у неповні 23 роки захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі за темою "Неолітична розписна кераміка Галичини";
-- першим розробив типологію форм і орнаментів, що дозволило знайти аналогії з українською розписною керамікою і створити її загальну класифікацію;
-- Працював на кафедрі археології Українського вільного університету, в археологічному відділі Чеського національного музею у Празі, брав участь в експедиціях. А його дослідження друкувалися у спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії:
-- Розробив періодизацію трипільських пам’яток Дністровського регіону, актуальну й донині;
-- Читав лекції у Гарвардському університеті, отримав запрошення на роботу в Римі;
-- Очолював культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (1937) і Революційний Трибунал ОУН (1939–1941).
-- Був заступником Голови ПУН та Голова ПУН на українських землях (з травня 1942);
-- і Головою ПУН ОУН в 1944 році
-- був Поетом…
-- ніколи не побачив свого сина, який народився в рік його смерті…
Це ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ.
Просто погляньте в ці очі…
Поетеса Леся Українка, яку називають геніальною дочкою українського народу, красою і гордістю нації, духовним вождем української інтелігенції, народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському під ім'ям Лариса Косач. Волинь, невеличке містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). Саме тут, в інтелігентній дворянській родині в 1871 році народилася Лариса Косач (таким є справжнє ім’я Лесі Українки). Батько її – Петро Косач – був службовцем, мати – Ольга Драгоманова-Косач – письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Олена Пчілка.
Садиба Косачів розташовувалась на окраїні села, де були найкращі землі. У розпорядженні родини було 500 гектарів землі, включно з лісами, ріллею та чотирма гектарами саду. Аби тримати в порядку садибу, родина Лесі Українки мала найманих робітників. На території колишніх володінь розташовується Лесин кадуб – джерело й криниця. Колись на місці джерела росла прадавня верба, змальована в «Лісовій пісні». Кажуть, що на території колишньої садиби Косачів захований косачівський скарб.
Зліва направо, сидять: Максим Мержинський, Михайло Кривинюк, П.Карташевський, Єлисей Тригубов, Климентій Квітка. Стоять: Л.Жебуньов, А.Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Тригубова, Леся Українка. Зелений Гай, 1906 р.Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Старицький, М. Лисенко, І. Франко. У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники й музиканти, влаштовувалися мистецькі вечори й домашні концерти.
Окремо слід згадати про дядька по матері, Михайла Драгоманова, якого по праву можна назвати «духовним батьком» Лесі. У січні 1876-го Ольга Петрівна з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з Драгомановим перед його вимушеною еміграцією з Російської імперії. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні світогляду племінниці. Не один рік вони листувалися. З-за кордону він висилав Лесі найкращі тогочасні літературні твори, які не так просто було знайти в Росії. Уже в зрілому віці Леся рік жила в болгарській Софії в дядька.
Леся навчилася читати в 4 роки, проте системної освіти вона не здобула, тому що не відвідувала гімназії. Час від часу брала приватні домашні уроки, уроки фортепіано, вже у зрілому віці навчалася в художній школі Мурашка в Києві. Та по суті її єдиним і досить суворим домашнім учителем була мати. Вона розробила власну програму навчання, що відрізнялася широтою й ґрунтовністю.
Попри брак строгої освітньої системи, про що сама поетеса згодом дуже шкодувала, Леся Українка була освіченою людиною. На доказ цього варто зазначити таку промовисту деталь: вона знала 11 (!) мов. Про рівень її освіти може свідчити ще й такий факт: у 19-літньому віці Леся самотужки написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів», який згодом надрукували в Катеринославі.
Український письменник і громадський діяч Михайло Павлик так згадував про одну із зустрічей з поетесою у Львові 1891-го: «Леся просто приголомшила мене своєю освіченістю й тонким розумом. Я думав, що вона живе лише поезією, але це далеко не так. Для свого віку це – геніальна жінка. Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум і глибоке розуміння поезії, науки і життя!»
За Лесею Українкою міцно закріпився образ «великої хворої», хоч із раннього дитинства вона зростала здоровою та веселою дівчинкою. А захворіла Леся в 9 років. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Ось як писала про цю подію її сестра Ольга: «6 січня 1881 року в Луцьку Леся пішла на річку Стер подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Незабаром потому, і від того, як тоді й думали, вона заслабла. У неї так почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, плакала від болю. Її лікували різними способами: ваннами і масажами, і нога за деякий час перестала боліти і не боліла кілька років».
Леся Українка з матір’ю Оленою Пчілкою. Ялта, 1898 р
Біль перейшов у руки. Після неодноразових консультацій з лікарями, нарешті, змогли визначити, що це – туберкульоз кістки. Перша операція була невдалою: рука залишилася скаліченою. Довелося припинити уроки музики, яку Леся дуже любила. Після руки знову почала боліти нога.Туберкульоз уразив легені, потім заслабли нирки.
Викликані потребою в лікуванні подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили враження письменниці та сприяли розширенню її кругозору. Побувавши 1891-го на Галичині, а згодом і на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І.Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською.
Свій перший вірш – «Надія» – Леся написала дев’ятирічною дівчинкою. Сталося це під враженням від арешту й заслання до Сибіру рідної тітки, Олени Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів». А вже у тринадцять років Ларису Косач почали друкувати. 1884 року у Львові в журналі «Зоря» опублікували два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка.
На початку 1893-го у Львові виходить перша збірка поезій поетеси – «На крилах пісень». З-поміж вміщених у неї творів вирізняється вірш «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь»), що сприймається як кредо молодої письменниці. Особливо гостро, як заклик і гасло, прозвучали її «Досвітні вогні».
Потім були інші віршові твори, публікації статей у періодичних виданнях. Леся Українка дуже багато перекладає українською мовою. Серед таких творів – староєгипетська лірика, давньоіндійська «Рігведа», поеми Гомера, поезії Г. Гейне; а також В. Гюго, В. Шекспір («Макбет»), Дж. Г. Байрон («Каїн»), Данте («Пекло»), Ада Негрі, М. Метерлінк, Г. Гауптман, А. Міцкевич, М. Гоголь, І. Тургенєв, С. Надсон.
Леся Українка вела величезну роботу, збираючи фольклор. Полтавщина, Волинь, потім Карпати, де лікувалася й відпочивала у своєї подруги – письменниці Ольги Кобилянської. Тут, у Буркуті, вона зі своїм чоловіком Климентом Квіткою зустрічалися з Іваном Франком, який спеціально відвідав їх, щоб познайомити з піснями свого краю. Водночас Леся Українка і К. Квітка підготували до видання дві збірки записів народних пісень.
Климент Квітка.
Величезною заслугою письменниці як організатора, фольклориста і спонсора є запис 1908 р. на фонограф західноукраїнським музичним етнографом Філаретом Колессою кобзарських дум і народних пісень. Їх чоловік робив на Полтавщині. Згодом на тому ж фонографі Леся Українка і К. Квітка записали частину репертуару найвідомішого кобзаря з Харківщини Гната Гончаренка. Свою роботу – 19 паспортизованих валиків і коментар до записів – вони надіслали Ф. Колессі. А в архіві М. Лисенка збереглися 30 пісень, наспівані Лесею Українкою. Багато їх записав у різні роки й Климент Квітка.
Окремо варто згадати про особисте життя поетеси. «Друг моїх ідей» – вона писала про свої стосунки з Сергієм Мержинським, із яким познайомилась у Криму 1897-го. Леся Українка завжди використовувала слово «дружба», а не «кохання», кажучи про ці взаємини. Вони жили в різних містах, але часто навідували одне одного. Мержинський служив на залізниці в Мінську, проте це не заважало йому опікуватися тим, про що прохала Леся. У Мінську він клопочеться щодо постановки Українчиної драми «Блакитна троянда», знайомить письменницю з цвітом тодішньої мінської інтелігенції, допомагає опублікувати кілька публіцистичних і літературознавчих статей в журналі «Жизнь» тощо.
С. Мержинський
30-літній С. Мержинський уже довгий час хворів на сухоти. Восени 1900-го Леся Українка дізнається, що її другові зовсім погано. Не роздумуючи, Леся їде до нього і не відходить від його ліжка. Однієї січневої ночі, сидячи біля смертельно хворого Мержинського, написала поему «Одержима». Згодом вона згадувала: «Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею».
Умираючи в Лесі на руках, Сергій шепоче своє останнє прохання: попіклуватися про долю жінки, яку він кохав. Поетеса чекала слова освідчення, а вони були адресовані іншій.
Леся Українка мала й офіційного чоловіка – Климента Квітку. Вони познайомилися 1898-го. Багато подорожували, збираючи фольклор, а 1907 року обвінчалися. Цей шлюб у родині Лесі вважали помилкою. Що й казати: вона – дворянського роду, він – син селянина. Вона – вже відома письменниця, він – вбогий чиновник низького рангу. Леся старша за нього на цілих 9 років!
Квітка отримує призначення спочатку в Крим, а потім у Грузію. Живеться їм важко, хвороба поетеси прогресує. Саме в Грузії вона написала свій magnum opus – «Лісову пісню». Цю драму-феєрію, ідею якої виношувала все життя, Леся створила лише за 12 днів.Пізнавайтеминувшину з спільнотою "На скрижалях"
І саме в Грузії 19 липня в містечку Сурамі, між першою і другою годинами ночі Лесі не стало. Хоронили її на Байковому кладовищі… під пильним наглядом поліції. Климент Квітка наважився вдруге одружитися лише на схилі літ, зі своєю аспіранткою. Повіз її на могилу Лесі Українки й, помовчавши 15 хвилин, промовив: «Леся дала згоду на наш шлюб, але щасливими ми не будемо».
Леся Українка писала вірші впродовж всього свого життя. Перший свій вірш вона написала, маючи всього дев’ять років, останній – у 40 років. Всього вона написала біля 270 віршів (не рахуючи поем і віршованих драматичних творів).
На сьогодні усі живі нащадки Лесі Українки живуть за межами України. Це Роберто Гааб (внучатий племінник, онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської), що живе у Швейцарії, та Ольга Лютон-Петрова зі США (внучата племінниця, онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової).
Єдиний родич Лесі Українки, що похований на рідній волинський землі Косачів – молодший брат Лесі Українки Микола. Помер 1937 року. Його могила знаходиться на сільському цвинтарі в Колодяжному.
Ох, ця мені Марко Вовчок, твори якої ми вивчали в школі... А що ми взаагалі знаємо про особисте життя української письменниці із чоловічим псевдонімом Марко Вовчок, окрім того, що нам розповідає шкільна програма? Мабуть нічого. Однак її бурхливому особистому життю може позаздрити навіть цариця Катерина ІІ, як вважають деякі дослідники.
Зі своїм першим чоловіком Марійка Вілінська (так насправді звали цю письменницю) познайомилась, коли їй було 15 років. На одній з вечірок в домі її тітки її познайомили із сином полтавського поміщика Опанасієм Марковичем, який перебував у засланні за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
Він був значно старшим за неї, знав, як справити враження на молоденьку допитливу дівчину. Друзям він розповідав, про «величні бесіди із вдячним слухачем», та дивувався, як вона все тонко розуміла, як уважно слухала його. Їй справді було цікаво з ним – вона дуже любила все українське, а він був класичним представником українського колориту
Хто кого спокусив – невідомо, однак «величні бесіди» дуже швидко переросли у бурхливий роман. Одного ранку їх навіть застукали на «гарячому». Зрозуміло, що це був скандал, після якого Афанасій, як чесний чоловік, зобов’язаний був одружитись із Марією. Весілля відгуляли у грудні 1850 року в м. Орел. Та шлюб виявився нетривалим: Марія не кохала Афанасія, через багато років вона навіть зізналась Герцену: «Не любила, він був захопленням. А ще більше мені хотілось просто позбутись опіки батьків і здобути незалежність». Та й Опанасій втратив пристрасть до Марії, коли вона завагітніла.
Від одноманітності Марія почала заводити любовні інтрижки, і зовсім не боялась бути викритою. Та й писати вона почала через те, що більше не мала чим зайнятись. Це в неї виходило непогано, навіть чоловік Опанас оцінив її старання, адже вона для нього була своєрідним «Пігмаліоном» - саме він навчив її всього, що вона знала і вміла. Якогось дня він навіть надіслав деякі її роботи Пентелеймону Кулішу, який на той час жив в Росії.
З того часу і розпочалась кар’єра Марка Вовчка. Куліш був захоплений творчістю дружини свого друга, і попросив якнайшвидше надіслати нові розповіді, якщо такі є, і обговорити всі нюанси їх публікації.
Цю справу Опанас доручив дружині Марії… Куліш був яскравим, темпераментним мужчиною, Марія зачарувала його своєю вродою. І хоч він був одружений на той час із дворянкою Олександрою Білозерською, невдовзі весь Петербург шепочеться, що вона стала його коханкою.
Тепер життя Марії стало значно цікавішим, аніж в провінції, а її роман з Кулішем лише підігріває інтерес до її «Народних оповідок», які розкуповують за лічені дні.
Та з часом Марії стало «тісно» в Росії. За однією з версій, вона захотіла знайти коханця,
який вивів би її на світовий рівень, і таким став для неї сам Іван Тургенєв.
Куліш всіма силами намагається втримати коханку біля себе, і навіть п’є спеціальне зілля, запропоноване другом Віктором, яке мало б зміцнити його «чоловічу силу». Він не знав, що друг пообіцяв його дружині Саші повернути чоловіка в сімю, відповідно ефект зілля вийшов протилежним. Марія не простила цього своєму коханцеві, і, довго не роздумуючи, поїхала із Петербурга з Тургенєвим. Після цього Пантелеймон називав її не «пташечкою», а «європейською потаскушкою»…
Закордоном завдяки Тургенєву на Марка Вовчка чекав справжній тріумф. Але лише в літературній сфері: її поведінка в особистому житті виходила за рамки пристойності. Дами шепотілись за її спиною: що ж в ній такого є, що Тургенєв лежить в її ногах, Герцен приїхав до неї в Бельгію, Куліш розвівся через неї з дружиною… Та роман з Тургенєвим швидко завершився, однак дружба їх поєднувала до його останнього подиху.
В Дрездені Марія знайомиться з двоюрідною сестрою Герцена, Тетяною Пассек, та її синами.
І, як не дивно, закохається у 23-річного юнака Александра Пассека, який був значно молодшим за неї. Кохання виявилось взаємним, і хоч мати хлопця намагалась вивести його із цієї скандальної історії, все було даремно. Олександр з Марією прожили шість років у Франції в мирі та злагоді. Однак життя його обірвалось дуже рано – хворий на туберкульоз, він помер на руках у Марії.
Тоді їй здавалось, що життя закінчилось. Вона повертається в Петербург і на вокзалі зустрічає свого троюрідного брата, тодішнього відомого критика, Дмитра Писарьова. Не зважаючи на те, що вони були родичами, між ними розгорівся шалений роман. Це були чудові стосунки двох талановитих людей, які завершились трагічно – Дмитро втопився, коли вони разом відпочивали в Ризі. Вона після його смерті декілька місяців не могла розмовляти. А от люди про неї розмовляли чимало: спочатку смерть Олександра, потім – Опанасій Маркович, через невзаємну любов закінчив життя самогубством вчений-хімік Віктор Олевинський, а тепер ще й ця трагедія з Віктором…
Після смерті Писарєва в неї настала темна полоса в кар’єрі. В Петербурзі вона організувала журнал «Кращі переклади іноземних письменників». Її звинувачують в плагіаті, вона втрачає і роботу, і друзів… Щоб підтримати, до неї приїжджає син Богдан із своїм другом Михайлом Лобач-Жученком. Саме з ним в неї зав’язується роман, хоча хлопець був помітно молодшим за неї. Вони навіть одружились офіційно, Марія взяла прізвище свого другого законного чоловіка, і підписуватись стала не як Марко Вовчок, а просто Лобач…
І останні тринадцять років свого життя вона прожила щасливим, тихим сімейним життям із коханим чоловіком, як найзвичайнісінька дружина дрібного чиновника в маленькому провінційному містечку…
Таке можливо тільки українською)))
КАЗКА «ВОРОНИНА ВЕЧЕРЯ» — УСІ СЛОВА РОЗПОЧИНАЮТЬСЯ ЛІТЕРОЮ "В"...
Ворона вперше взялася варити вечерю.
Внесла велике відро води, всипала в воду вівсянку.
